Німеччина
Так, квитки є, паспорт теж, телефон, речі… Ніби-то все нормально. Але ні, нервовий стан не минав. Я в аеропорту і через декілька годин вперше сяду в літак. Страшно… Зараз заблукаю у цих лабіринтах і все, мене ніхто не знайде. І це усього лише Бориспіль.
Так, ну добре-добре. Дісталася я таки до виходу на посадку. Мільйон разів все перевірила… Раптом мені зраджують очі чи слух. А потім тремтіння ще більше посилилося – ось я вже в автобусі, ось той літак, яким маю летіти. Так, де те 31А місце? Добре, що стюардеси допомогли і я не загубилася. Бо могла. Я себе знаю.
Ох… Відчуття польоту – це щось неймовірне. Просто пливеш над хмарами, розглядаєш інші літаки. Виявляється, у небі так тісно.
А ще я просто хотіла все перефотографувати. Ледве змусила себе запхати телефон до сумочки. Тобто, літати зовсім не страшно. Навпаки… Я тепер сумую за польотами і мрію, щоб цей карантин швидше закінчився.
А от після преземлення було нереально страшно. Я перший раз в чужій країні, сама і не знаю жодного слова. В мене немає інтернету, без якого ми не уявляємо життя. Лише тільки куплений квиток на автобус, який ще потрібно знайти в цьому величезному аеропорту. Ну що ж, будемо вирішувати проблеми по черзі. Куди йдуть люди – туди і я. Добре, до паспортного контролю доповзла. Так, що цей офіцер хоче? Здається він жартує з мене? Чи залицяється? Ладно, мовчати, посміхатися і робити вигляд, що все норм. О, нарешті, штамп є. Ну що ж, Німеччина і Франкфурт-на-Майні – вітай мене!
Насправді, це я тепер так думаю. Тоді в моїх думках було лише одне: ПАНІКА. Тепер я заблукаю в цьому аеропорту і тут мене вже точно ніхто не знайде. Ви ж знаєте, яке величезне летовище у Франкфурті? Четверте за пасажирообігом в Європі. Однак, оскільки я зараз пишу цей пост, то можна зробити висновок, що все нормально і я жива, в аеропорту не заблукала.
Насправді, якщо хочеш, то всюди дістанешся. Якимось чином я згадала англійську і запитала, де потрібна мені зупинка. Ще довелося йти в той бік хвилин 15 (так-так, здоровезний аеропорт, щоб його). Про те, що між терміналами їздить автобус я тоді не знала. Дошкандибала таки до тієї зупинки, але слово “паніка” нікуди не зникло. Чому? А тому, що той автобус запізнювався майже на дві години. Уявляєте собі ситуацію: чужа країна, інтернету немає, телефон розряджається, ще й дощ, а сховатися майже ніде. І мені ще триста кілометрів. Думаю, не треба говорити, що німців я тоді згадувала незлим тихим словом…
Коротше кажучи, притягнувся той автобус. Добре, що там була розетка і вайфай. Я навіть змогла заспокоїтися і відпочити. До пункту призначення дісталася вже пізно увечері. А що було потім розкажу згодом.