Харків
Насправді, я Харків ніколи не сприймала з точки зору туристичного місця. Для мене, мешканки області, це місто завжди виглядало однаково: метро із однією пересадкою, кіоски, “девушка, джинсы прямо на вас” і купа слів, які мали б звучати російською, натомість виявлялися незрозумілою мовою. Їздити туди без мами я завжди боялася. Та й тепер, чесно кажучи, побоююся. (Це та, що сама об’їздила декілька країн) Так-так, куди ж Харків без знаменитого Барабашова…
Однак, тепер, завдяки роботі отримала можливість познайомитися з особливостями і красою цього міста. І не кажіть мені про те, що за 25 років можна було декілька разів з’їздити просто погуляти. Ви ж самі знаєте, що ті, хто живуть біля моря найменше в ньому купаються.
Ну що ж, перше, що кинулося мені в очі – Харків не такий уже й великий, як здавалося в дитинстві. Якщо рівняти з Барабашова, то взагалі маленький))) У центрі є цікаві, гарненькі будиночки, є на що подивитися, є куди забігти, щоб перекусити. Не обов’язково користуватись громадським транспортом. Всюди можна дістатися пішки.
Знаєте, так цікаво було заглядати всюди і розуміти, що тобі це місце знайоме. Ось Полтавський шлях не такий вже і довгий, а до центру можна дістатися за якохось двадцять хвилин. Звісно, якби я не зависла дивлячись на гарний кущ бузка. Так й архітектура Сумської доволі цікава. Трохи схожа на Варшавську. От єдине, що я б перебудувала – театр. Так і хочеться сказати: “ну кто ж так строит?”. Подивитися на київський, львівський чи одеський – краса. А в нас… ну такоє…
Люблю бродити вуличками міста без якогось конкретного маршруту. Без оцього: подивись всі пам’ятки або помри. Ну, погодьтеся. Що з того, що в мене будуть фотки на фоні усіх пам’ятників, а міста я так і не побачу. Тому уповільнююся, зазираю у дворики, шукаю натхнення.